- Можна говорити конкретно про те, що коїться нині, але не варто забувати про передумови цього в минулому: палестинська проблема існувала протягом усієї історії нашої держави. Не можна знайти рішення конфлікту, не вирішуючи всю проблему. Необхідно ознайомитися з фактами, щоб зрозуміти, що трапилося і чому.
   По-перше, за останні 10 років із боку ХАМАС було здійснено понад 10 тисяч арт- і ракетних обстрілів території Ізраїлю. Зрозуміло, що Ізраїль у такій ситуації зобовʼязаний забезпечити своїм громадянам умови для нормального, безпечного існування. Я маю на увазі звичайне, пересічне життя: перебування людей на роботі; функціонування шкіл і дитячих садків, які періодично закриваються через загрозу обстрілу. Це також зачіпає економічні, торговельні інтереси. І це все накопичується. Коли людина змушена сидіти десь у бомбосховищі – життя у державі не є нормальним. Десять років безперервних обстрілів мирного ізраїльського населення накопичують напруження і створюють реальну загрозу існуванню нашої держави. Це завдає психологічної та моральної шкоди мільйонам людей, дітей, які змушені сприймати за норму, коли батьки відводять їх у бомбосховище або через загрозу ракетного обстрілу відміняють шкільні заняття.
   За ці роки ізраїльською стороною було випущено у відповідь 2 тис. ракет, із них 800 − за час останнього конфлікту.   Військова перевага очевидно знаходиться на боці Ізраїлю. Можна було б відповісти тим же. Можно було б розпочати наземну операцію. І єдине, чому   наша країна проявляє витримку, - це розуміння того, що військові конфлікти окрім жертв, нічого не несуть.  Це не та проблема, яка може бути вирішена військовим втручанням, і палестинці це чудово усвідомлюють.  
   На мій погляд, відбувається використання ізраїльсько-палестинської проблеми в інтересах або особистих, або політичних. Тобто, розуміючи, що Ізраїль утримується від масованої військової реакції, уникаючи кровопролиття, протилежна сторона протягом 10 років, образно кажучи, здійснює окремі теракти, обстріли і маніпулює ними.
   Коли відбуваються події, що стосуються керівництва ХАМАС, це виливається в більш загострені конфлікти, які вимагають нашої присутності.
   Військові дії, які нині здійснюють «із легким пальцем на курку» палестинські організації (той же ХАМАС), по суті не несуть жодного вирішення, а лише відволікають увагу, створюючи ескалацію конфлікту.
   Чому це зрештою викликає відповідну реакцію з нашого боку? Тому що держава змушена у відповідь вживати певних заходів.

 

 

      - Усі ми розуміємо, що вирішення цього питання залежить не тільки від нас. Більша частина залежить від палестинської сторони.
Держава робить усе можливе для забезпечення безпеки населення. На це йдуть мільярди коштів. Наприклад, для створення системи ПРО «Залізний купол», яка перехоплює ракети, що летять у бік Ізраїлю. Або, нариклад, при зведенні будинків, у відповідних стандартах обовʼязково передбачається броньована кімната в кожній квартирі. Це фінансується державою. Усі такі заходи знаходять розуміння і сприймаються як необхідні. До речі, як і регулярні збори резервістів. Ми живемо в складному регіоні − але це наш дім.

 

 

      - Світова спільнота, гуманна, ліберальна, у кращому випадку закликає нас до взаємної згоди. Але в чому саме вона повинна полягати?
Мене втішає, що США, Велика Британія, Європа, зокрема, держава Україна, де я нині працюю, − прямо, або в більш дипломатичній формі, як це прийнято, − вимагають від палестинської сторони припинення ракетних обстрілів ізраїльських населених пунктів, покладаючи відповідальність за ескалацію нинішньої ситуації на ХАМАС.

 

 «З.С.» Які кроки робить уряд Держави Ізраїль для врегулювання ситуації та припинення кровопролиття? Наскільки вони є ефективними та реальними?

 

      - Через тривалість конфлікту у свідомості вже міцно вкоренився стереотип, що чергові переговори про перемирʼя − це лише технологія, тактичний хід якоїсь зі сторін. Однак, це не тільки технологія.
     Зрештою, це може бути щире бажання сторін припинити кровопролиття. Також мені зрозумілим є сприяння в мирних переговорах Єгипту та інших країн − їм хотілося б, щоб на їхніх кордонах не виникало б перестрілок. Сподіваюсь, це також усвідомлення якогось балансу, коли ХАМАС починає розуміти, що отримують не той результат, якого домагалися. Тому що наші дії у відповідь несуть сектору Гази велику шкоду. Це має якось стримувати палестинську сторону. Існує реальний намір здійснити військову операцію, яка зведе нанівець засоби озброєння ХАМАС.
      З іншого боку, ми не бачимо жодного бажання вести мирні переговори. У звʼязку з цим, стриманість ізраїльської сторони в такій непростій ситуації слід цінувати дуже високо. Адже Ізраїль має достатньо військових можливостей, щоб, не перетинаючи сухопутного кордону, зробити з сектору Газа плато. Але, думаю, до цього ніколи не дійде, це не по-людські.
      Усі чудово розуміють, що необхідно заходити у Газу і зачищувати сектор від терористів, знищувати склади озброєння. Але наземна операція − найгірше з можливого. Тому що, турбуючись про збереження життя палестинського цивільного населення, ми втрачаємо життя наших дітей. Війна − це жертвування. Тому це особиста проблема кожного громадянина Ізраїлю, усього нашого суспільства.

 

 

      - Про що може йтися, коли ХАМАС не визнає самого існування Держави Ізраїль, відкрито заявляючи про це Генасамблеї ООН?
      Періодично, коли кордон не закритий, терористам безперешкодно надходить озброєння. Після зняття блокади цей процес стане потужнішим. Тобто, це − необхідний захід безпеки, а не політичне рішення. Якщо ти достовірно знаєш, що відкриваючи кордон, ти отримаєш через рік у свїй бік увесь накопичений за цей час військомий арсенал, ти не схочеш таким чином підписувати собі смертний вирок.
      Потрібно просто усвідомити, що все необхідне для існування автономії надходить безперешкодно. Існує певний список необхідних товарів, медичних препаратів, обладнання, тощо. Також, продукти сільгоспвиробництва вивозяться з Сектору Газа, і за це туди надходять кошти.
      За яку блокаду може йтися, коли електропостачання, вода, інфраструктура, фінансове наповнення бюджету − це все проходить через нас. Немає громади, яке може існувати без грошей, газу, електрики, питної води. Ізраїль це все постачає. Натомість отримує бомбардування. І «світова громадськість» вірить у цю надуману проблему «блокади»!
     Я не звинувачую усіх без вибору. Але, щоб зрозуміти все, потрібно захотіти заглибитися в суть питання. Необхідно вийти, як мінімум, на рівень розуміння, що багато з того, що робиться з боку палестинців, спрямоване на унеможливлення існування Держави Ізраїль. І коли звідусюд лунають заклики до гуманізму і злагоди – ми чудово усвідомлюємо ціну цим словам. Якби наразі вдалися до реальних політичних авторитетних заяв, це дійсно могло б вплинути на нормалізацію нинішньої обстановки.

 

 

      - Переконаний, що нічого неможливого не існує. Перемирʼя є реальним, якщо з обох боків відчувається розуміння, що через військові дії всі тільки програють.
      Коли ж йдеться про мир, усе набагато складніше. Палестинська сторона повторює, що Ізраїль не хоче вести мирні переговори, тому що для нього цей стан справ є зручним. Хочу сказати, що для нашої країни цей стан справ − найнезручніше з усього, що може бути.
      Є ініціатива, що, на мій погляд, й спричинила останній спалах ескалації бойових дій: це вимога, винесена на обговорення в ООН, про надання Палестині статусу держави-спостерігача в Організації Обʼєднаних Націй. Це ніби й гуманно. Але саме в цьому криється найбільший самообман і просто злочинна недбалість тих відповідальних країн, які роблять політику у світовому співтоваристві та голосують за прийняття відповідної резолюції ООН. Не можна створювати державу, коли немає навіть реальних кордонів! Це призведе лише до чергової кривавої бійні.
      Як бути з територіальними претензіями? Як ділити питну воду, електроенергію? І чому ділити, якщо ми її виробляємо? Так можна зажадати пів-Єрусалима! Це для нас неприйнятно. Це прямий шлях до війни.

 

«З.С.» Пишуть, то війна вартує Ізраїлю 15 млн. доларів щодня. Чи здатна витримати цей стрес економіка країни?
      
      - Це питання актуальне за будь-яких військових дій: вони не сприяють добробуту. Але є різниця між тим, коли ти ініціюєш ці бойові дії і тим, коли тобі їх навʼязують. Ми в таких умовах будуємо державу.
Ізраїльтяни працюють, сплачують податки, більшу частину яких віддають не на освіту чи просування науки, а на безпеку. Усім було б краще, якби гроші йшли в бюджет держави. Якби все було вкладено в медицину, що й так досягла відповідного рівня; у сільське господарство, яке й так є феноменом з огляду на землю й нестачу води; в освіту, що є запорукою всього, −  ми просунулися б значно далі в розвитку. Однак ми змушені в першу чергу дбати про безпеку. Ми з цим живемо, але це не зламає державу.

 

 

      - Знаєте, я не філософ, тому скажу як простий ізраїльтянин. Головне, що підтримує кожного мого співвітчизника, − усвідомлення того, що у нас немає під цим небом іншої країни.
   Де тільки євреї не намагалися б оселитися, в якій країні  не намагалися б ассимілюватися, чи навпаки, виокремитися (згадайте Біробіджан) – ніщо нам не замінить нашої держави.  Звідки у людей з інших країн, за наявності добробуту, роботи, доходів, це − бажання бути громадянами Ізраїлю? Думаю, це перше, що підтримує нас.
      Друге − ми змогли це почуття розвинути в собі та передати нашим дітям. У цьому − органіка людей, які живуть у своїй державі та не підозрюють, що у них її могло не бути. Таке усвідомлення зʼявляється не тільки в уродженців Ізраїлю. Воно було ще у моїх батьків, які приїхали до цієї країни з Литви 1969 року, залишивши все нажите. Батько був директором фабрики, мати працювала в міністерстві легкої промисловості. Були і статус, і достаток… У Литві на той час уже була майже Європа, а Ізраїль у порівнянні з цим був містечковою маленькою державою. Що їх, моїх батьків, раптом підняло і понесло туди? Ось цим усім ми й живемо, очевидно.

 

 

      - Знаєте, стосунки між державами зазвичай коректні та визначені договорами, що змушує послів працювати в умовах чітких дипломатичних зобовʼязань. Хоча великою мірою все залежить від характеру самих послів. Мушу зазначити, що в особі Надзвичайного і Повноважного Посла України в Ізраїлі Геннадія Надоленка я знайшов не просто хорошу людину та приятеля. Ми багато спілкуємося і співпрацюємо, у результаті робота на благо наших держав стає більш ефективною. Як, скажімо, договір про соціальне забезпечення між двома країнами − єдиний, підписаний Україною з іншою державою. Хотілося б назвати договір про захист обопільних вкладів, архіважливий для розвитку підприємницької діяльності. Він підписаний і готовий до ратифікації. Існують також інші гуманітарні та економічні проекти, зокрема, завершення підготовки документів про зону вільної торгівлі. Також, на прохання премʼєр-міністра, готуємо договір про кредитну лінію для фінансування проектів в Україні.
      До реально здійснених відноситься, наприклад, медичний проект у Вінниці. Тільки за спільної взаємодії можна було вибудувати від першої цеглини аж до наповнення обладнанням новітній діагностичний центр. Подібного не було в усьому СНД. Єдиною нашою умовою було те, щоб весь медичний персонал, який працюватиме в цьому центрі, навчався нами і за нашими вимогами. Тому що, коли подібний проект впроваджується, то керівництво запрошує, наприклад, на головну посаду авторитетного хірурга. І на цій посаді  не можна послуговуватись тільки уже набутим досвідом, без набуття нового. У Ізраїлі чітко розуміють – коли, доктор не пише наукових статей, не розробляє й надалі якусь тему, не читає та не цікавиться науковими досягненнями у рамках своєї професії – то професіоналізм гальмується. У нас заведений порядок постійного підвищення кваліфікації. Це мільйонні витрати, але вони виправдані. І вже один із українських лікарів поїхав на навчання в Ізраїль за наш рахунок.
   Варто також згадати проекти в галузі сільського господарства − із розвитку сучасних теплиць, тощо. Це відбувається завдяки взаєморозумінню з Посольством України в Ізраїлі.
      І я переконаний − значний крок уперед за останні півтора року вдалося здійснити завдяки тому, що Президент України, перебуваючи у нас із візитом, назвав відносини між Україною та Ізраїлем особливими. Ми вкладаємо в це поняття глибокий сенс.
      Заслуговує на увагу питання скасування віз. Як результат − обмін туристами зріс на 140%. Виникли умови, коли людина прилітає сюди не тільки у справі, а й жити та працювати. На сьогодні 40 тис. ізраїльтян перебувають на території України, багато з них мають тут свої підприємства або є компаньйонами українських підприємців. Це означає, що їхні сімʼї переїздять сюди. Дві держави, на мій погляд, починають відновлювати родинні звʼязки, які існували споконвіку.
      Це перетворилося на щось більше, ніж міждержавні стосунки – взяти, хоча б, культуру. Чому саме в Україні народився хасидизм? Це явище світового єврейства,.
    Величезна кількість українців на сьогодні визнані Праведниками Світу, що для мене є найбільшим проявом духовності та героїзму. Це ті люди, які, не будучи євреями, рятували ціною свого життя, життями своїх дітей, сімʼї  когось із євреїв.
   З усього цього розуміння виникає відчуття якихось особливо родинних стосунків. Чому, зрештою, чимало творців і громадян Держави Ізраїль − вихідці з України? 
     

 

- Так, і своєрідною відповіддю є моя перша книга. Я дійшов висновку, що перебування поряд упродовж сторіч поріднило наші нації.
 На відносини співіснування накладаються також і релігійні думки. Адже коли зʼявилося християнство, воно побачило в іудеях ту опору, на якій створювалася ця віра.
      І я радію з того, що незважаючи на сьогоднішню основну тему розмови, ми згадали й про те, що маємо спільного і що нас поріднює. Це – запорука усього.