3 жовтня у будівлі КМДА відбулась українська прем'єра документального фільму "Шлях до Бабиного Яру", який нікого не міг залишити байдужим.
Картина відомого ізраїльского режисера Бориса Мафцира присвячена першим місяцям нацистської окупації та історії Голокосту в Україні 1941 року. "Шлях До Бабиного Яру" – ще є й своєрідним протестом проти формалізації пам’яті про трагедію єврейського народу, коли за цифрами статистики вбитих приховані долі людей.
Сім років ізраїльський режисер Борис Мафцир керував організацією Yad Vashem: World Holocaust Center, Jerusalem проектом по документуванню і увічнення імен євреїв, загиблих у Голокості в СРСР. Зібраний матеріал не давав Борису спокою: він зрозумів, що з кожним роком свідків стає все менше, а значить - і часу, щоб донести правду про події, майже не залишилося.
Так виник документальний проект «У пошуку невідомого Голокосту». Борис Мафцир зняв уже вісім фільмів.
3 жовтня разом з КМДА, BABI YAR Holocaust Memorial Center і посольством Держави Ізраїль в Україні відбувся перегляд останнього з фільмів проекту, «Дорога до Бабиного Яру», приурочивши його до 77-х роковин трагедії.
З холодної неупередженістю документаліста режисер розгортає перед глядачами повну картину подій, кульмінацією яких став розстріл понад 30 тисяч київських євреїв 29 вересня 1941 року.
Коли нацисти вторглися на територію України, їх машина смерті ще не була налагоджена. Саме в Україні, по дорозі в Бабин Яр, нацисти вирішили, що масові розстріли - саме той метод, який дозволить «остаточно вирішити єврейське питання». В Україні не було концтаборів. Євреїв не виселяли, не перетворювали на рабів. Їх просто знищували.
Фільм розповідає безліч історій - кожна особлива, але все одно. Тут і українці, котрі піддалися нацистській пропаганді та повірили, що євреї винні в злочинах більшовиків. І поліцаї, які тільки шепочуть єврейським дівчатам: «Не приходьте сюди, вас тут уб'ють». І сусідки, радісно зустрічають «звільнення» двору від євреїв. Є й історії праведники - люди, які рятували євреїв від смерті.
Коли фільм закінчився, в залі стояла мертва тиша. Його неймовірно важко дивитися. Це біль, страждання і смерть. І неупередженість оповідача тільки загострює сприйняття. Але дивитися його потрібно обов'язково. Ми всі повинні знати свою історію. Як точно зазначив присутній на показі Натан Шаранський, «уроки важкого минулого можуть допомогти об'єднати нас в боротьбі за краще майбутнє. Навіть коли боляче і страшно - потрібно пам'ятати. Щоб не допустити повторення.»